«Синевир» - американський жахастик на карпатській канві

Хоча робота над «Синевир», «першим українським фільмом жахів у форматі 3D», братів Олександра та В’ячеслава Альошечкіних була завершена ще наприкінці 2012-го, перед виходом на великі екрани у квітні цього року стрічка встигла пожити кінофестивальним життям – вона була показана на ІІІ Міжнародному 3D у Москві (де здобула гран-прі) та на Одеському кінофестивалях. Більшість глядачів, які прийшли на показ, спокушало бажання дізнатись, яке ж воно, українське кіно?

«Синевир» – це спроба культивації американських традицій кінематографу на українському ландшафті. Дія розгортається у 70-ті між карпатських смерек, поблизу озера Синевир. Саме у той часопростір творці стрічки закинули своїх персонажів – підлітків та Песиголовця, чудовиська з головою пса і людським тілом. Як переконують автори стрічки, чудовисько – не виплід творчої уяви, про що нібито свідчать знайдені ними в Софії Київській фрески із зображенням Песиголовця. Чи дійсно ця істота існувала поблизу Синевира, чи це збірний образ, у якому втілено уявлення нашого народу про зло? У всякому разі, чого б не використати цю легенду, закорінену в український грунт, для створення фільму на кшталт американського, який українці зазвичай залюбки дивляться у вітчизняних кінотеатрах? Наш глядач уже звик на екранах бачити чужі авеню, а тут як-не-як рідні локації, та й чудовисько теж, так би мовити, земляк...

Зближає стрічку з американською кіноіндустрією, перш за все, претензія на комерційність, бажання догодити смакам мас, звідси – апеляція до загальнолюдського почуття страху, до нашого потягу будь-що відкрити завісу таємничого, хай хоч за нею покажеться страшенно бридка голова людино-пса. У намаганні цим маніпулювати творці стрічки, які більшу половину фільму не показували чудовиська, а лиш натякали на його присутність у лісі, змушували глядача боротись зі свербіжем нетерплячки побачити Песиголовця. Як на мене, з цим перестарались, надміру затягнувши зустріч добра зі злом.

 В традиціях жанру хоррор, та й в американських традиціях, у стрічці є підлітки, які потай на батьковій машині приїхали до лісу, секс, випивка, страшненькі історії біля багаття, втеча від чудовиська, що відриває голови, нутрощі, є галюцинації, духи загублених у лісі дітей, згадка про божевільню як лейтмотив програшу здорового глузду у батлі з потойбічним… От тільки до американського фінансового розмаху дорівнятись поки що зась: бюджет усієї стрічки, за словами продюсера Володимира Хорунжого, дорівнює бюджету 1 знімального дня «Аватара».

Безумовно, до фільму є ряд претензій. Так, подекуди «Синевир» викликав зовсім не ті реакції глядача, на які, швидше всього, розраховували творці. Скажімо, коли Песиголовець стрибнув на машину, в якій втікали підлітки, замість нервового затамування подиху доводилось тамувати сміх. У створенні національного колориту 70-х головну і чи не єдину роль грали шлягери Володимира Івасюка. Його пісні слухали не лише підлітки у татковій машині, а й лікарі швидкої, що видалось занадто штучно.

Утім, судячи із написаного на офіційній сторінці фільму, самі автори основні вимоги висували до якості картинки і звуку, орієнтувались на те, щоб задіяти вітчизняних фільммейкерів і акторів для створення кіно, яке б задовольнило смаки широкого кола українців. У технічній стороні нехай розбираються експерти. Загалом радує орієнтація на українця, адже хіба ми часто бачимо стрічки, зняті для нас і про нас? У прагненні потіснити інших гравців, які вже міцно втиснулись в український з дефіцитом національного кінопростір, і зайняти бодай вузеньке місце, треба перш за все повернути довіру українського глядача, показавши, що у нас знімають непогане кіно. Треба вийти з мертвої точки. А вже згодом можна буде замислитись над формуванням своєрідного національного кінематографічного продукту. І нехай «Синевир» стане кроком у реалізації далекоглядних планів. 

Автор: Євгенія ДАВИДЕНКО